Загадкова Кападокія

Наступна тема нашої подорожі – загадкова Кападокія.

Одне з найцікавіших місць в Кападокії – грандіозний каньйон Іхлара в околицях Хасандаг, що вражає своєю неповторною красою. Особливо вражає багатовіковий союз природи і людей, які протягом тривалого часу створювали в каньйоні цілі печерні міста.

М'яка порода скель сприяла тому, що люди будували свої житла не вгору, а донизу. Тим більше, що в таких підземних містах можна було легше захищатися від численних ворогів. Усередині скель будувалися будинки, прорізувалися вікна і справжні колонади, споруджувалися і підсобні приміщення.

Мешканці цих міст вельми неохоче підпорядковувалися центральній владі, будь то Рим або Візантійська імперія. Тут, в цих затишних печерах, з легкістю знаходили притулок всі гнані центральною владою. До речі, один з візантійських авторів назвав жителів підземних міст Кападокії "троглодитами".

Найбільш відомі підземні міста Кападокії складаються з 8-9 ярусів вглиб до 40 м. Це справжні лабіринти з великою кількістю житлових і підсобних приміщень, церков, складів і своєрідною системою вентиляції, яка може дати фору сучасним інженерним системам. В найбільших підземних містах Кападокії проживало до 20000 людей у кожному, що може бути порівняно з чисельністю населення великих античних міст. 

Також великою популярністю в Каппадокії користується і долина Гйореме, яку багато хто вважає найфантастичнішим куточком регіону. У цій долині знаходиться близько 600 скельних монастирів і церков, більшість з яких було споруджено на рубежі 6-10 століть. А свою назву ця долина отримала від святого Ієроніма, який вирішив сховатися в цих печерах.

Правда, перші міста з'явилися тут задовго до появи перших християн. Першими стали використовувати печери як житло хетти,  - народ, про який відомо мало, але їхня держава свого часу була однією з найсильніших у стародавньому світі і кидала свій виклик Єгипту і Ассирії. Християни з'явилися в цих печерах в часи правління імператора Діоклетіана, який у християнській релігії не бачив нічого доброго і відрізнявся гоніннями на християн.

У багатьох скельних печерах стіни прикрашені прекрасними фресками, які принесли Каппадокії мистецьку славу. До речі, завдяки унікальному мікроклімату всередині печер, ці фрески збереглися у відмінному стані, немов вони тільки вчора були завершені пензлем старовинного майстра.

Це все мало бути щось зовсім не схоже на те, що нам доводилось бачити до цього. Вперше в Туреччині нам треба було проїхати таку солідну відстань(500 км ). Гугл-мап обіцяв 5 годин, для автостопу ми множили на два. Так вона і вийшло: майже 10 годин в дорозі. Але ми були везучі і змінили всього 3 машини, й на останок скористалися приміським автобусом, коли лишилося 10 км, а на вулиці стрімко темніло. Дві з машин - це фури.

Тут все в кращих турецьких традиціях: килими, роззуватися треба на вході, взуття складати в пакети або ставити на газету. Але, з іншого боку, затишно, як в справжньому будиночку.  Вже геть стемніло, коли ми дісталися до Угисора – невеличкого місто в національному парку Кападокія.

 Перша задача, - знайти замок , - була не складною. Він височіє над місцевістю та підсвічується, хоча на замок не надто схожий, більше скидається на купу каміння. Декілька шпичастих скель підсвічені. Вдалині видніються міста, які привітно мерехтять ліхтариками. У самому Угисорі життя завмерло і на вулицях нікого не зустріти, хоча лише 7 вечора. Недовга вечірня прогулянка Угисором  показала, що особливих цікавинок сам населений пункт не має. Зранку на нас чекало захопливе шоу: рано-вранці багато охочих піднялися над Кападокією на повітряних кулях. Довго спати нам не довелось.  На вулиці було -3, а в будинку ніякого опалення не було. Ранок виявився похмурим.

Людей на вулиці практично не було, лише зрідка зустрічалися поодинокі перехожі. Підійшли до замку чи  великої скелі, схожої на мурашник, в якому люди, ніби мурахи, повирубували в скелі печери і поробили в них свої домівки. Таких мурашників, тільки менших, було навколо дуже багато. Із-за гори з’явилася перша куля, а за нею друга, третя, п’ята. І вже за декілька хвилин в небі було близько 30-40 куль, вони стрімко здіймалися  вгору.

Мабуть, це видовище неперевершене, але споглядання польоту самих куль варте уваги. Обійшовши гору, ми отримали можливість «дослідити» ці житла давніх людей, що тут поселилися. В деяких печерах була всього одна кімната, а в інших було їх безліч, більших та менших. Інколи печерні будинки займали два, три, а то й чотири поверхи.

Після відвідин давніх хат, ми вирішили піднятися на сам замок. Підйом зайняв декілька хвилин, і виявилося, що в самому замку немає нічого особливого, зате з нього відкривається чудовий вид, ціла панорама на все, що було довкола. Важко передати словами ті відчуття, які ми отримали, перебуваючи на горі. Внизу під нами простягалася широка долина з купою різноманітних будинків –мурашників, посередині  долини вузький, але досить глибокий каньйон. Добре роздивившись шлях з гори, ми попрямували до нього. Пройшовши чотириповерховий підземний базар, невеличку мечеть, ряд будиночків з невеличкими городиками на терасах, де переважно ріс виноград, ми вийшли до наступної, трохи меншої, скелі. В ній також було кілька старих покинутих хатин, сама скеля мала досить цікаву форму, творена часом з осадових порід, вона шарами міняла своє забарвлення: то біле, то жовте, то рожеве, біля скелі цвіло кілька маленьких слив.

Трохи обігнувши скелю, ми спустилися на саме дно каньйону, де текла невеличка річечка, яка була раніше повноводнішою і створила цей каньйон. Пройшовши близько кілометра по його дну, ми мали чудовий шанс помилуватися цим витвором природи. Дорога спочатку переросла в стежку, а потім практично зникла, залишаючи невеличкі сліди козячих доріжок.

Через деякий час ми підійшли до значного перепаду і зрозуміли, що продовжити далі тут свій шлях нам не вдасться. Після чого ми стали шукати обхідний шлях, і врешті-решт одна з козячих доріжок привела нас до скелі, в якій чи то люди, чи природа зробила невеликий прохід. Скоріш за все, вода, яка стікала з гори, вимила в скелі менш міцні осадові породи, створивши в скелі тунель довжиною в 20-30 метрів, а вже потім людина розширила його і зробила більш зручним для проходу. Через нього ми і піднялись на гору. Дивні білі конусоподібні верхівки привертали нашу увагу.

Ніби з цукру, вони притягували до себе, вдосталь полазивши по них, ми знов почали спускатися до каньйону. По дорозі нам знову зустрілося кілька квітнучих слив та купа пролісків на підніжжі. І знов наша прогулянка по дну продовжилась. Купа дивовижних скель, кілька тунелів створених річкою, по деяким вона тече і досі, а по іншим ходять люди, бо вода, змінивши русло, потекла іншою дорогою.

За кілька кілометрів ми вишли до «голубиних скель», вони також нагадують мурашники, у  деяких з них раніше теж були житла, але в більшості поселилися голуби. Помилувавшись ними, ми продовжили шлях, і пройшовши ще кілька кілометрів по дну каньйона, ми пришли до порожнього міста Горюме. Це невеличке місто є центром Кападокії , тому виникає відчуття що туристів тут більше ні місцевих жителів, все місто заповнене готелями ресторанами, магазинами. Більшість будинків прибудовані до скель і виявляються значно більшими за рахунок печер, що збільшують їх життєвий простір. Деякі будинки, навпаки, це просто скелі, пристосовані до житла, де просто кілька печер відгороджені від навколишнього світу стіною.

Саме місто розділене вузенькою річечкою, що, мабуть, є продовженням тієї, що тече в каньйоні. Каньйон став ширшим. Будинки по обидва боки поприлипали до скель. Ми піднялись на одну зі скель, з неї відкривався чудовий краєвид і на цю долину, де місто, і на ту, де знаходиться музей під відкритим небом. В музеї знаходиться кілька православних церков. Але його нам відвідати не вдалося. Час нашої подорожі Кападокією добігав кінця і нам треба було вирушати далі...