пʼятницю, 31 січня 2014 р.

Газіантеп, таки "Газі" Антеп...



Газіантеп зустрів нас теплом. Порівняно з північчю України тут була істотна різниця температури, десь в 20 - 25°, тому у цьому місті що, мабуть, ніколи не бачило снігу, нам там було дуже жарко в наших речах,. Східний колорит, що ствердився на його вулицях, не переставав нас дивувати. Втомлені виснажливими перельотами, ми нарешті добралися до нашої домівки на ці два місяці, що тут проведемо. Досить простора квартира, п’ять спальних кімнат, кухня і велика кімната були порожніми, нікого з наших колег не було ще вдома.
Розпакувавши речі, ми швидко поснули, наступний день обіцяв бути насиченим і цікавим, нове місто, нові знайомі, нові пригоди, свого роду нове життя…
Перший досвід турецької їжі – кебаб був своєрідний – кілька шматочків пекучо-гострого м’яса абияк загорнуті в лаваш, пластиковий судочок із салатом з капусти, пекучого перцю та лимонів. Кола, здається, зовсім не гасила пожежу.
Їхали ми туди зі стереотипом, що рано-вранці буде співати муедзин,  скликати всіх на ранкову молитву і я прокинуся, але нічого подібного. Сон був міцний хоч і на новому місці.
Перша прогулянка містом повела нас вниз по вулиці до парку Кірка-як, назва якого присвячена одному із героїв Турецької визвольної війни 20-х років.
 Події тих років дуже шановані у місті, та й свою остаточну назву місто отримало саме в той період. Спочатку місто називалося Антеп . У ХVIII столітті в околицях Антепу було понад 100 сіл , населених виключно вірменами. Згодом турецька влада поселила тут курдів. На початку ХХ століття населення Антепу склало 50 тис. осіб, з них близько 20 тис. - вірмени. Вірменське населення займалося переважно торгівлею і ремеслами. У 1915 році вірменське населення Антепу було депортовано в пустелю Дейрез-Зор .
8 лютого 1921 Згодом була війна. Ці території не мали сформованої армії, тому захист території ліг на плечі простих жителів – жінок, чоловіків, підлітків, старших людей, які з чим було (ледь не з вилами та косами) давали відсіч ворогу. В процесі виявили неабияку хоробрість. Згодом великими національними зборами Туреччини за заслуги городян у справі боротьби з французькими окупантами до назви міста був доданий титул «газі » (« хоробрий »). Хоча й до нині не рідко, люди називають місто просто Антеп.
 Одною з пам’яток міста є будівля бувшого католицького костьолу, а нині – культурного центру, всіяна безліччю дірок від куль, біля неї стела під якою знаходиться меморіал загиблим.
Вниз від меморіалу простягнувся один з найдовших парків Туреччини. Не знаю чому, але вони придають значення саме довжині, а не площі, у нас такий парк навряд чи назвали б парком – алея не більше. Ширина парку не перевищує ширину великої вулиці. Парк проходить вздовж однієї з вулиць міста. Можливо за тих кліматичних умов, в посушливому кліматі, зробити інший парк просто не можливо. З іншого боку від парку тече річка, не річечка а струмочок, що і дає життя цьому парку.
   Особливо смішно на березі такої річки виглядає серйозна табличка, яка забороняє там купатися.
 При всьому бажанні скупатися там досить важно, бо глибина не перевищує кілька десятків сантиметрів. Хоча, одного вечора, під час дощу, рівень річки реально збільшився. Вона виглядала як бурхливий потік, і лише тоді я подумав, гарно, що вона закута в кам`яний канал, а то могла б змити щось на своєму шляху. Хоча, таке перетворення річки минулося наступного ж ранку. Мабуть, вона просто несе свої води з якихось далеких вершин.
На підйомі до фортеці Газіантеп відвідувачів зустрічають статуї тих , завдяки кому місто стало героєм. За фортечними стінами влаштована експозиція з розповіддю про битву за Газіантеп. Розповідь, треба сказати , вийшла великою - метрів 300 довжиною.
 Але вона зараз на реконструкції  і потрапити всередину ми не змогли, подивитися на панораму оборони також. 
Від фортеці починається старе місто. Не великі дво– та триповерхові будиночки тягнуться павутиною вузьких вуличок. Перші поверхи в основному зайняті крамничками чи ремісничими майстернями. Плавно це все переплітається в старий базар де в основному торгують сувенірним крамом.


Один з виходів веде нас до ряду кав’ярень, де ми смакуємо чудову фісташкову каву. 

По всьому старому місту розкидані гостинні (гостьові) двори  в  минулому. Тепер вони служать в основному як кав’ярні, ремісничі майстерні та магазини. Робота кипить прямо на вулиці. З шумом і грюкотом  майстер оздоблює візерунком тацю. Всюди всміхаються гостям, пропонують чай. Цікаво роздивляться філігранні шедеври ручної творчості. 

 Гарненькі ложечки та маленькі горнятка для кави, як наперсток. А ззовні металевий «підстаканник» з кришечкою – виглядає самобутньо. З таких ми і пили фісташкову каву – фішка цього району. До неї подавали горішки. Серед інших і ті самі фісташки таких раніше ми не бачили – маленькі чорненькі, як перець горошок, на смак трішки нагадують фісташки. До кави також подають маленькі скляночки води. Січень, а ми сидимо у вуличному кафе, в променях західного сонця, пахне квітнем…


 З іншого боку від старого базару знаходиться новий базар, що займає багато кварталів і не зрозуміло де він насправді починається і куди тягнеться. На майже круглій площі біля базару, є ряд цікавих скульптур – художник, фотограф та інші.

Цього дня в місті відбувалося якесь свято, вулиці були завішені національними і місцевими прапорцями, панував веселий настрій.
Балкон з якого колись виступав Ататюрк, заквітчаний, під ним стоять люди з прапорцями і портретами.
  
На острівці серед дороги стоїть духовий оркестр. За мить рух перекрито, оркестр виконує урочисту мелодію, люди стоять струнко і співають – ми вирішили, що це гімн. За колоритом він не тужливий, а саме урочистий. Дійство скінчилося, машини поїхали, оркестр розійшовся, а люди продовжують гомоніти. Серед них є високий чоловік з величезною тацею на голові, на якій красиво викладені бублики – місцевий колорит. Рухається він, досить швидко, лише час від часу притримує свій крам однією рукою.

Неподалік від фортеці розмістився міський музей, де зібрані скарби Газіантепа. За кілька тисяч років своєї історії Антеп побував під владою єгиптян, вавилонян, персів, греків, вірменів, візантійців, арабів.




Але основною історичною цінністю чомусь вважаються римські мозаїки, що знаходяться в іншому музеї –музеї мозаїки. 

Цей музей присвячений цілому античному римському місту Зеугма. Відомості про місто Зеугма (Зегвма) досить незначні, а фотографій експонатів дуже мало. Відомо, що Зеугма – античне місто, розташоване на березі водосховища Биреджик, на семи пагорбах поблизу села Белькис, що в 80 км від міста Газіантеп. В 300 - му році до н.е. один з генералів Олександра Македонського, Салеукос Нікатор I, заснувавши місто на найважливішій у стратегічному і торговому плані точці річки Євфрат, дає йому своє ім'я. В 64 -му році до н.е. Помпеус подарував місто в якості нагороди за допомогу римлянам королю Коммагина Антіокусу I. До початку римського панування в 31-му році до н.е. місто вважалося одним з найважливіших міст Коммагина. Пік розквіту міста припадає на період до завоювання в 256 -му році сасанскім королем Сапуром I регіону. Слово  Зеугма - означає «міст, місце переходу». На початку 20 ст. неподалік  Зеугми було побудоване величезне водосховище і 1/4 частина міста, розташованого біля річки, з початком роботи водосховища залишається під водою. Мозаїка і інші знахідки, врятовані археологами , утворюють найбагатшу колекцію музею мозаїк в Газіантепі. Про долю решти частини міста здогадуються за античними джерелами і археологічними даними. На найвищому пагорбі міста, Акрополісі, судячи по зображеннях на стародавніх монетах, знаходяться руїни храму богині достатку - Тихе. 



На півночі міста під землею розташовані такі будови як агора, Одеон, лазні; на заході – театр, військовий табір; на північному заході – ательє; на півдні – некрополь. Тільки за виявленими мозаїкам , що досягають 1000 метрів, ясно, що Зеугма був мозаїчним містом у повному сенсі цього слова.
Розкопки в античному містечку були вперше початі в 1992 році. У результаті розкопок були знайдені у великих кількостях різного роду мозаїки, настінні картини, історично цінні речі часів Римської Імперії.
 Отже, збережені мозаїки були перенесені в спеціально побудований для них цілей музей.Перед оглядом експозиції в кіно-залі показують фільм про місто Зеугма, про розкопки і про роботу з перенесення мозаїки.

Виходимо, власне, в зал і бачимо перші мозаїку - Посейдон і підводне царство.

Відразу ж дивує якість роботи - мозаїка зроблена з маленьких шматочків каменю різного кольору , але враження таке , що перед тобою килим або картина , настільки тонка робота. Справжній витвір мистецтва.

Символом музею є Циганська дівчина, героїня однієї з мозаїки, яка, на жаль, збереглася лише частково. На мозаїці зображено гарне обличчя. Але головне очі, де б ти не стояв – Вона постійно дивиться на тебе. Очі виконані в тій самій техніці, що пізніше виконував Да Вінчі у своїй шедевральній картині «Монна Ліза».

Музей іграшок
Музей іграшок знаходиться в історичній частині міста. Він переносить дорослих у світлі моменти дитинства, а дітям пропонує дізнатися багато цікавого. У постійній експозиції представлені іграшки, якими місцеві діти грали протягом поколінь. Тут представлені іграшки з 18 ст. і до наших днів зібрані з багатьох країн світу.