Село, що загубилося в джунглях...

Власне, до цього села ми потрапили майже випадково. Так виявилося, що в ньому живуть наші нові знайомі. Саме вони і запросили нас сюди.

Варто сказати, що це місце досить віддалене. Є два варіанти сюди потрапити. Або по  землі  доїхати до містечка Тай По на метро, далі на маленькому автобусі до кінцевої зупинки в селі біля траси. А потім пішки близько 5 км. по вузькій стежечці в джунглях через місцеві гори і 500-метровий перевал. На одному з таких перевалів навіть є вертолітний майданчик. Остання ділянка шляху проходить вздовж річки. Ввечері тут багато світлячків, які в темряві можуть допомогти уяві розігратися. Або ж можна морем - раз на тиждень, в неділю, сюди ходить маленький човник. Бухта біля села мілка і поросла мангровими заростями, причалити тут можна тільки під час припливу.

Село складається приблизно з двох сотень будинків, побудованих щільно в притул один до одного на вулицях-терасах. Крім житлових будинків в ньому є ще кілька капличок, храм і школа. Раніше тут мешкало близько тисячі людей. Навколо села є з десяток хуторів в котрих від 5 до 20 будинків.

Що до історії,  то вона тут досить багата. Саме село виникло понад триста років тому.  Місцеві жителі займалися рибальством на маленьких човниках і традиційним землеробством, вирощуючи рис, батат та іншу городину. Та, починаючи з 50-х років минулого століття, село почало занепадати. Промисловий вилов риби витіснив дрібних рибалок на маленьких човниках. З землеробством повелося ще гірше, широке використання машин витіснило ручну працю, а доставити сільгосптехніку сюди практично не було ніякої можливості. Ще й нова міграційні політика Великобританії з спрощеним переселенням жителів бувших колоній до Сполученного королівства відіграла значну роль у житті цього села.  Приблизно в середині 60-х буквально за два роки з села виїхали всі його жителі. Їхали спішно з мінімумом речей, лишаючи практично все, адже десь там, на іншому кінці світу їх чекало нове, краще життя.

Село спустіло, залишена без нагляду худоба  подичавіла, будинки почали руйнуватися. Якщо в селі, завдяки щільний забудові, вціліли майже всі будинки, зруйнувалось лише декілька, ще в кількох впав дах, решта ж, не рахуючи кількох, де випали шибки, підгнили двері, та поржавіли від вологості завіси і засови, так і лишилися стояти. На хуторах будинкам пощастило менше, вцілілих тут майже не лишилося. Спочатку прогнивали перекладини і падав черепичний дах. Від високого рівня вологості будинок швидко заповнювала зелень, заплітали ліани, з часом падали і стіни, і вже скоро замість будинка був просто зелений пагорб. В одному з будинків стіна не впала лише тому, що виявилась затиснута між коріння дерева, що виросло на ній. Сумна й одночасно велична картина. Споглядаючи це, з’являються філософські думки, що все підвладне часу, рано чи пізно прийде час і візьме своє, і ні що не в силах йому протистояти.

Але час взяв не все, він залишив тут, як спогад, як нагадування багато речей щоб пам'ятали, що тут колись жили люди. І таки справді жили, в повному сенсі цього слова, мріяли, любили,  творили, мали свої радощі і свої тривоги, про це все свідчать безліч речей,  що в поспіху залишені тут - старі світлини, дитячі забавки та багато іншого. В одному з будинків можна побачити зошити з домашніми завданнями-ієрогліфами, журнали та скарби з дитячої скриньки.

Традиційні будинки народності Хакка, що тут жила складаються з двох поверхів. На першому вітальня і кухня,  на другому одна чи кілька спалень. Вікна маленькі і через них світла потрапляє в помешкання дуже мало, вулиці вузькі, тобто на вулицях та в будинках досить вогко.  Майже на кожній кухні, як обов'язкові атрибути - традиційна грубка з великою вбудованою в неї пательнею, на якій власне і готували їжу і кам'яна ступа з великим товкачем-гойдалкою. З іншого боку зазвичай стоїть стіл і різноманітні шафи. Звідси ж сходи на другий поверх.

В будинках, які були залишені пізніше, можна побачити рисоварки та телевізори – прогрес брав своє. Але все так само зі стін дивляться чиїсь портрети.

Раніше жителі цього села дбали про свої традиції. Старалися одружувати дітей тільки в цьому ж селі, а якщо все ж хлопець обирав собі пару з іншого села, то перший місяць нова дружина не могла заходити та виходити через центральні ворота (тільки через бічні). До речі, сільську стіну зараз відновлено. Вона відділяє місце для зібрань від нинішнього села.

Багатолюдним буває село тільки раз на рік – на китайські свята, коли емігранти з родинами повертаються на рідні землі, на могили предків. Тоді в каплиці готують спільний обід, тоді село на кілька годин чи днів наповнюється життям. У всіх будинків – вцілілих та тих, що піддалися часу й понині є власники, хоч іноді й не просто їх розшукати.

Та от пройшло 50 років і кілька бувших місцевих жителів вирішили відродити село. Вони добилися щоб село внесли в історичну спадщину ЮНЕСКО.  Після того вони виграли грант на відновлення традиційного вирощування рису. Влада максимально спростила і забезпечує вільне ведення бізнесу пов'язаного землеробством і веденням натурального господарства тобто не оподатковує продаж сільгосппродукції з цієї території. Кілька молодих родин переїхало сюди з перенаселених міст і займається органічним землеробством. Їх продукція досить ціниться тим, що вона екологічно чиста. В наступному році сюди планує переїхати  ще кілька родин, зараз  вони якраз роблять ремонти в своїх майбутніх будинках. Тож ніби позбавивши від баласту, зараз село отримає нове життя з молодими, креативними людьми, не байдужими до екології.