суботу, 31 травня 2014 р.

Пирогово, або подорож у часі...

Нещодавно ми мали щастя трохи поподорожувати в часі і просторі. За певну мить ми перенеслися на 200 років у минуле. Ми мали можливість прогулятися тихими вуличками унікального українського села. Якщо ви не здогадались, ми потрапили до музею архітектури і побуту України, що знаходиться поблизу Києва.
Музей «Пирогово» - це архітектурно-ландшафтний комплекс під відкритим небом. На площі більше 150 га представлені всі історико-етнографічні райони України. Понад 300 пам'яток народної архітектури XVI-XX століть було завезено сюди з різних регіонів України: середнього Придніпров'я, Полтавщини, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Карпат і півдня України.

Тож, запрошуємо разом з нами прогулятися цими неперевершеними вуличками.
Розпочали ми, так би мовити, з серця України в 17-18 ст, оспіваної Гоголем та багатьма іншими письменниками Полтавщини. Мальовнича Полтавщина - клондайк патріота. Це полтавський діалект ліг в основу літературної української мови. Це місцеві вишиванки, шаровари і чобітки, розтиражовані гопаками, можна зустріти в садибах, що презентують тут цілу вулицю. Біля одного з будинків є криниця з журавлем, біля іншого цвітуть півники, по вулиці хтось їде на возі, вдалині видніється кілька млинів, час ніби завмира… І згадується «Маруся Чурай», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Наталка Полтавка» та інші твори…



З Полтавщини переходимо до Слобожанщини. Вона не така багата і якась більш  індустріальна. Слобідська Україна або Слобожанщина  — історико-географічний край у східній частині України. Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні - із Запоріжжям і володіннями Кримського ханства, на сході - з Доном, на півночі - з Московщиною. Нам, як вихідцям з саме цього регіону України, було трохи дивно, що представлена вона саме Луганщиною і зовсім не схожа на села рідної нам Сумщини. Та, зрештою, трохи подумавши, ми вирішили, що  будинки на Полтавщині схожі на наші.
Далі рухаємось на північ і потрапляємо на Полісся. Будинки тут кардинально відрізняються. Саме Полісся, яке займає приблизно 1/5 України, досить широко і різноманітно представлене. Полісся тягнеться від півночі Сумщини і аж до Волині, а заінчується ген-ген аж в Польщі і Білорусії, тож і різних будинків тут багато. Але у всіх них є одна спільна риса – всі вони з низу до верху зроблені з дерева, часто зовсім не мазані і дуже рідко криті соломою.





Біля одного з будинків у садочку невеличка пасіка, з десяток вуликів-дуплянок. А за садочком видніється дерев’яна церква, а поруч з нею так само складена з колод дзвіниця.



Далі ще кілька маленьких, ніби іграшкових, будиночків з такими самими маленькими віконечками, що більше схожі на бійниці, ніж на вікна. Мабуть, в таких самих будиночках жили ще древляни і дуліби тисячу років тому. До деяких будиночків просто прибудовані господарські споруди, а біля інших стоять погребники і кліті. Парканів немає, та й навіщо вони в лісі…



Всередині в будинках всяке домашнє начиння: глечики, кадуби, ступи, сокири, кошулі тощо. Здалеку привертають увагу різьблені крокви, на кожному будинку вони різні і неповторні. Так, потроху рухаючись із сходу на захід, доходимо до волинського «закритого двору». Він мав би забезпечувати захист своїх господарів від хижих звірів.






На краю, де ліс змінюється лужком, також стоїть ряд вітряків, на яких впродовж віків мололи зерно. Недалеко від них є також круподерня, де за допомогою коня обдирали крупи.
З Волині рухаємось на південь до Карпат, а саме до Гуцульщини. Цей етнографічний регіон України зберігся якнайкраще, і те, що ми побачили в музеї, лиш дрібнюсінька частинка того, що є на самій Гуцульщині. Про Гуцульщину писали багато віршів, повістей, оповідань Франко, Коцюбинський, Федькович, Кобилянська і багато інших, Параджанов знімав неперевершені фільми, а гуцульські коломийки чути по всьому світу…

Залежно від природних умов та малої кількості придатної для землеробства землі головну роль у господарстві гуцулів відігравало тваринництво, зокрема відгінне, з перевагою вівчарства. На цій основі розвинулась культура полонинського господарства зі своїми типами споруд, формами випасу, виробничих функцій організації побуту, способами переробки молокопродуктів тощо. Гуцули жили зі скотарства і займалися лісосплавом. Тож, одна з найперших споруд, що ми побачили, була колиба, в якій жили гуцули, які випасали овець на полонині. Вона зовсім маленька і має невеличкий конусоподібний дах. 



Далі зустрічаються більші і менші будинки, але вони значно більші, ніж на Поліссі, хоча так само зроблені з дерева.  Мимоволі згадується Дворський і його «Смерекова хата»:
Наснились мальви, рута-м’ята
І скрип криничний журавля,
І смерекова отча хата,
Яку давно покинув я….

Кожен будинок на Гуцульщині розташовують вільно, бо місця досить. Хати ставлять на схилах так, щоб можна було далеко бачити, не перешкоджаючи іншим. Будинки, складені цілком з дерева. Внутрішню сторону колоди обтесують, щоб стіна була рівною, не фарбують, тому створюється враження, що вони тут самі по собі. Це враження підсилюється і дахами, які повторюють м'які обриси гір. Цікавими витворами гуцульських будівничих є ґражди. В них хата, господарські будівлі та високі загорожі утворюють замкнутий двір, в якому різні споруди (високі і низькі, широкі і вузькі) нагадують фортецю.




Окремо не можна не згадати про гуцульські церкви, це справжні витвори мистетства. Був час, коли в горах на Гуцульщині люди викладали на землі хрести-фундаменти, з яких потім виростали хрещаті у плані і ніби витягнуті до неба дерев’яні церкви. Так не будували ніде більше: ні в Україні, ні у сусідніх народів. Щоб осягнути обсяг та велич такого храму, не досить обійти навколо нього, необхідно зайти до середини і вже там здивуватися, що у такому тісному на вигляд притулку ховається справжнє безмежжя. Архітектурні шедеври старих майстрів збереглися тут донині і тепер привертають нашу увагу насамперед своєю самобутністю. Церква діюча, і в ній частенько проходить служба. Навіть цієї маленької прогулянки в музеї достатньо,  щоб назавжди закохатися в Карпати і їхній колорит.
  
Далі ми рухаємось трохи на південь і потрапляємо ще в один досить цікавий регіон. Закарпаття – один із мальовничих куточків України. Розмаїття культури, народжене населенням впродовж багатьох століть, створює особливі умови для народної творчості. Гармонія, яка склалася від впливу природних умов на духовність та щирість народу краю дала особливе сприйняття поняття краси.
Виокремлюючи регіональні території проживання етнічних груп краю гуцулів, бойків, лемків, відразу можемо побачити вплив на традиції в народній архітектурі самобутньої культури того чи іншого етносу.
Багатогранність архітектури Закарпаття представлена десятком різноманітних споруд. Інтер’єри будівель дають уявлення про основні заняття, промисли і ремесла краю: землеробство, тваринництво, лісорозробки, садівництво, виноробство, лозоплетіння, ткацтво, гончарство. У садочках цвітуть маки. Будинки тут криті як соломою, так і ґонтою Часто чотиригранні дахи мають по кілька напівовальних отворів, мабуть, для вентиляції. Дашки над фітрочками, дощаті паркани, бузок у садках і місточки, перекинуті через рів чи канаву від будинку до дороги, просто заворожують.




На будівлі цього караю дуже вплинули угорські, румунські та словацьки традиції, тому вони  трохи відрізняються від інших регіонів і мають свій неповторний акцент.
Рухаючись від Закарпаття до Буковини, натрапляємо на кілька водяних млинів і кузню. Колеса без тиску води сумно мовчать. Працьовитий коваль в шкіряному переднику порається біля печі, завершуючи свою роботу.




Буковина - історична назва українських етнічних земель, розташованих між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Серету. Свою назву Буковина отримала від безмежних букових лісів, що вкривали значну частину її території. Певна особливість полягає в тому, що на стиках подільського, покутського і гуцульського країв склалися культурно-побутові реалії перехідного характеру. Це простежується в різних ділянках матеріальної і духовної народної культури. Позначилися також і різноетнічні культурно-побутові впливи внаслідок спільного проживання й спілкування буковинських українців з молдаванами, румунами, циганами, німецькими і російськими поселенцями. У центральній і південно-східній частині української Буковини склалися певні особливості традиційної архітектури, народного вбрання, вишивки і фольклору. Але тут цей край представлений всього двома будинками, хоча вони того варті… Вони, як два брати, ніби й мають спільні риси, але в той же час абсолютно різні. Один має солом’яну стріху, інший критий ґонтою, один має мазані і білені стіни, знизу підфарбовані синькою, інший же складений з грубих колод. Коло кожного з них в тому ж стилі є господарські будівлі.



Наступний регіон - це Поділля. Воно знаходиться між Південним Бугом та Дністром, охоплює Вінницьку й Хмельницьку області, частину Тернопільщини та північ Одещини. Подільські житла мають дуже мальовничі настінні розписи, нанесені на свіжовимазані глиною і побілені стіни, піч, сволок тощо. Стіни також прикрашаються різноманітною розписною керамікою. Всі хатки білені, інколи мальовані, під солом’яними стріхами. В садках, як і всюди, цвітуть квіти. Мабуть, так само жили тіверці й уличі, здається, роки минають, а будинки залишаються такими протягом століть. 





 Крім будинків і прибудинкових споруд тут також є своя церква, вона дерев’яна, але має свої певні характерні риси. Церква одноверха, з ризницею при вівтарі. Стіни зрубні, обшиті ґонтом; у нижній частині церква має широкий радіус. Церква діюча. Поряд з нею стоїть дзвіниця на кам’яному підмурку, дах критий ґонтою. Біля церкви невеличкий цвинтар із кількох кам’яних хрестів.


Далі виходимо на великий луг, на якому стоїть з півдесятка вітряків. Вони ніби магнітом притягують до себе. Вітряки створювали особливий колорит наших сіл, польових доріг. Біля них подорожні відпочивали, по них відмірювали дорогу. Це були наче сторожові вежі. Є в них щось таке заворожуюче…



І на останок  відвідаємо центр України – Наддніпрянщину, по суті, центр України. Цей край, оспіваний Шевченком, тягне і манить до себе своїми вишневими садками, широкими ланами, високими кручами над Дніпром. Навіть тисячі років тому трипільці сіяли тут хліб. Благодайний край… Народна культура Наддніпрянщини розвивалась на давніх традиціях попередніх епох. Ці традиції і до сьогодні збереглися у народних віруваннях, обрядах, фольклорі, у знаках-символах стародавніх орнаментів ткацтва, вишивки, писанок, різьблення, у формах і оздобленні кераміки. Вони відчутні в настінному розмальовуванні будівель, у землеробській культурі, давніх ремеслах.

Для будівництва використовували прості матеріали: дерево, лозу й очерет, глину й солому. Будинки споруджувалися по всій Україні  вікнами на південь. Всередині попід стінами – тесані лави, на покуті перед ними – стіл, накритий скатертиною, з хлібом-сіллю на рушнику, біля стола стояла скриня. На стінах і на покуті – образи у рушниках. Влітку на долівку стелили траву, а взимку – солому. Господарські будівлі: хліви, повітки, клуні, комори надвірні, в яких зберігали харчові продукти, знаряддя праці, родинне майно. У коморах і хатніх, і надвірних настеляли дерев‘яні підлоги.

Це своєрідний центр цього села, тут і велика церква з покритими мідною бляхою високими банями, і церковно-приходська школа, і шинок та ще багато чого іншого.

Білі хатки під солом’яними стріхами, церква, тини, перелази, цвіте бузок і калина… Це мабуть і є отой Шевченківський рай. Хоча іноді здається, що ось-ось з однієї з хат вийде Кайдашиха і почастує непроханих гостей і грушами і приперченим слівцем…

Тікаючи від тієї думки, потрапляємо ще в один регіон, а саме на південь України. В ХVІІІ столітті більша частина Південної України являла собою безмежні степи,  вкриті густою травою, де паслися табуни диких коней. Річки та озера, на берегах яких біліли поодинокі козацькі зимівники, кишіли рибою. На високих могилах мовчазно стояли кам’яні половецькі баби. Тишу порушували лише озброєні запорозькі загони, що пильнували південні кордони, та чумацькі валки,  що йшли по сіль у Крим. Південь представлений всього одним двором з Миколаївщини, але суттєво відрізняється від інших регіонів, будинок і господарські споруди муровані з каменю, навіть паркан мурований. Дається взнаки відсутність лісів і дефіцит дерева. А щодо Криму, то тут він, на жаль, не представлений зовсім.





Сонце сідає, і наша подорож у просторі і часі добігає кінця. Треба покидати цю казку, але так хочеться повернутися сюди знову…