200 кілометрів краси

Від Коньї до Мерсіну ми вирішили їхати не по хайвею, а звичайною регіональною дорогою. Але дорога виявилась незвичайна. Вже в кількох кілометрах від Доньї починаються гори, не просто гори, а мальовничі скелі.

Погода була сприятливою для подорожі, яскраво світило сонце, на вулиці було десь близько 20 градусів. Дорога, петляючи між скель, підіймалась вгору і довкола нас то височіли гори, то глибокі урвища. Чим далі ми їхали, тим швидше сліди від великого міста пропадали, і тільки час від часу нам зустрічалися невеличкі селища, в яких було не більше, ніж два десятки будинків, які нібито поприлипали до скель.

Врешті-решт, ми піднялися на перевал. Температура на вулиці становила 9-10 градусів. Це значить, що ми піднялися на висоту близько 2 кілометрів. Рослинність кардинально змінилась, дерев практично не було, окрім невеличких хвойних кущів ялівцю та різних трав. На верхівках найближчих скель виднівся сніг, але до них з перевалу ще не менше, ніж 500 метрів. Перепади висоти тут дуже добре видно, як вгору, так і вниз, кут нахилу складає близько 70-75 градусів. З перевалу спустились вниз, проминувши долину.

Внизу, на самому дні долини, розташувалось невеличке місто Мут. Саме місто складається з кількох вулиць, в центрі на невеличкому пагорбі височіє  середньовічний замок.

Замок повторює форму пагорба, у ньому кілька круглих та квадратних башт і велика сторожова вежа на найвищій точці.

Трохи нижче знаходиться порівняно нова будівля, якій не більше півтори сотні років. В цьому будинку розташовується місцева школа, прямо біля неї лежать саркофаги, в яких, мабуть, поховані якісь знатні особи чи просто лицарі, захисники цієї фортеці.

Трохи нижче від неї знаходиться мечеть. І від неї починається центральна вулиця, засаджена алеєю пальм.

Йдучи цією вулицею, ми й покидаємо місто. Потрохи дорога знов підіймається з долини вгору і плутається, траверсує вздовж неї. Пальми змінюються листовими деревами, за ними – кущами, далі – стрункими кипарисами, а ще вище – соснами і ялівцем.

Дорога йде якраз посередині гори. Внизу, в долині, на самому дні, тече голуба, майже бірюзова, річечка, вона то йде паралельно дорозі, то ховається кудись у нетрі. В деяких місцях різниця між вершечком скелі і дном долини сягає більше кілометра. Інколи дорога то трохи опускається вниз, то підіймається вгору. В одній з впадин, якраз коли дорога вийшла до річечки, ми зупинились перепочити та попити чаю.

Над нами височіє скеля, а внизу шелестить річечка. Рушивши далі, ми зустріли ще кілька невеликих селищ. На малесеньких терасах біля будиночків росли оливки, фісташки, виноград. Інколи тераси такі малі, що можуть вмістити лише одне дерево. А в деяких селах місця вистачає лише для малесенького будиночка, чи навіть для нього будують спеціальну терасу.

Чим вище в гору, тим частіше зустрічаються вівчарі з великими отарами овець. І врешті-решт, дорога починає стабільно спускатися, знов по узбіччях з’являються кипариси, за ними оливки, фісташки, а далі помаранчі та лимони. Кам’яні схили стають зеленими від дерев. Вдалині лише небо час від часу зливається з синім морем, ще кілька поворотів – і ми бачимо перші будинки великого міста. На узбережжі перед нами – Мерсін – місто, що складається з багатьох малих міст і тягнеться набагато кілометрів.