Мардін

Від Діярбакира до Мардіна дісталися досить швидко. 
Мардін - серце Батьківщини ассірійців. Сучасних ассирійців в місті стає менше через еміграцію, але вони все ще становлять досить велику громаду в місті поряд з тюрками, курдами і арабами.

Мардін був фактично закритий для туристів у дев'яностих роках минулого століття через конфлікти з курдами в його околицях. Зараз місто знову відчиняє свої ворота для всіх прихильників історико-архітектурного туризму, але після тривалої перерви все ще не набрало популярності, гідної його численних визначних пам'яток.

До цього ми бачили міста в горах, але це дещо унікальне. Місто розташоване на вершині пагорба, зі схилів якого каскадами спускаються стародавні кам'яні будівлі з багатим орнаментом, зараз, на жаль, місцями перемежовуються сучасними будовами. Місто побудоване в таких перепадах місцевості, що, здається, побувати його тут було титанічною справою.

Старе місто знаходиться на горі, кут підйому на яку коливається від 30° до 75° або навіть і більше. Вся гора обліплена різноманітними будиночками, серед яких де-не-де височіють мінарети.

 Верхівку гори займає стара римська цитадель, щоправда, вона побудована в 15 столітті. Дістатись до неї не можна: вона обгороджена кількома рядами колючого дроту і так само, як і в Давньому Римі, її займають військові. Цитадель є стратегічним об’єктом як найвища точка в цій місцевості.

 Будинки сховані від нещадного клімату за 4-х метровим парканами, і потрапити в їх внутрішній світ доволі складно. Часто навіть важко оцінити, скільки поверхів має будинок, бо вони так прибудовані до скелі, що з одного боку видно 3-4 поверхи, а з іншого - всього один. Всі будинки мають горизонтальний дах, тому часто буває так, що спираючись на два нижніх, будується третій дах.

Павутина вуличок настільки заплутана, що видається схожою на лабіринт. Часто вулиця - це зовсім не вулиця, а довгі заплутані сходи.

 Деякі вулиці міста закінчуються стіною або чиїмось подвір’ям. Ми знайшли вулицю, яка закінчується підземеллям, в якому можна було піднятися сходами й перейти на «вищий рівень» - на іншу вулицю. Коли ми блукали вулицями, нам зустрічалися старі будинки у досить помітній вірменській стилістиці.

В одному з двориків натрапляємо на стару вірменську церкву, що вирізняється з-поміж інших будинків невеличкою дзвіничкою. Всередині три ряди колон створюють арку, на якій тримається стеля. Вітражі, арабська в’язь більш пізнього періоду, різьблені з каменю сходи, що виводять на терасу вище – все це створює свою чудову неповторність.

 Від цієї церкви виходимо до однієї з мечетей, з тераси якої відкривається чудовий краєвид на зелену долину, що простяглася внизу. По досить широкій, мабуть головній вулиці (ширина якої є не більше 5 м.), ми виходимо на площу з пам’ятником Ататюрку та музеєм Месопотамії. Площа не велика і затишна.

Дивна річ: в мечетях буває чоловіча та жіноча частина, як правило, чоловіки знаходяться внизу, а жінки - на балконі, а іноді  в окремих приміщеннях. Для молитви чоловіків приміщення просторіші, краще оздоблені. А жінки, буває, просто перебуваюсь за шафою, де зі стелі не звисають прекрасні люстри. Єдине, що поєднує, так це килими - всюди однаково розкішні. А от як їх чистять?

 Далі ми проходимо ще кілька мечетей, заходимо в медресе, де тече невеликий потічок від будівлі. Тут, як від всього міста, віє духом середньовічного Сходу. Плутаємо вуличками доти, аж доки не починає вечоріти, а місто прикрашається міріадами вогнів.

 Сонце заходить, і це, дійсно, неповторний захід сонця. Починаємо спускатися вниз, по дорозі нам зустрічається курд, що поганяє свого віслюка і поспішає у тільки йому відомому напрямку. Пізніше ми часто зустрічали людей на віслюках і конях, цей вид транспорту тут й досі популярний і актуальний.

 Спускаючись гірською дорогою, що петляє між скелями, ми прощаємось з цим дивовижним містом, що й до цих пір не втрачає своєї самобутності.