Столиця Курдистану - Діярбакир

До Діярбакіра ми доїхали вже ввечері. Ми зрозуміли, що поширене явище для автостопа в Туреччині – це бажання хазяїна машини наприкінці спільного шляху пересадити своїх гостей на автобус, мовляв, автостоп тут небезпечний. Наприклад, нам так і не вдалося пояснити незлим, але турботливим поліцейським, що ми хочемо далі їхати автостопом. Вони зібрали великий «консиліум» колег і місцевих жителів і «радили раду», як нам допомогти. В результаті, домовилися за нас з водієм і посадили нас на автобус. А далі вже в місті хлопець-стюард з автобусу провів нас до нашого хоста  з каучсьорфера. Самі б ми дуже довго блукали по місту. На вулиці стало темно, тому оцінити весь масштаб міста було дуже складно. Доїхавши до тієї частини, де було розташована кав’ярня нашого каучсьорфера, ми покружляли вуличками, на яких навіть вночі не стихає торгівля. Кав’ярня вабить своїм колоритом, написами на стінах і запашною кавою. Власник кав’ярні - дуже цікавий чоловік, схожий на казкового джина Хотабича, з довгим сивим волоссям, тонкими вусами та бородою.

Напоївши нас мегасмачною турецькою кавою та завершивши свої справи, він повів нас до себе додому.  Його будинок нас здивував: він був схожий більше на музей. На етажерках вздовж стін була купа цікавих речей: фотоапарати різних часів та об’єктиви до них, монети, значки, фотографії, різні дрібнички, як магнітом притягували нашу увагу.

Наш «джин» почав курити кальян і розказувати нам про місто. Перші письмові згадки про Амід (древній Діярбакир) сягають 66 року до нашої ери в Римських історичних хроніках. У той час це вже було велике укріплене місто на високому березі річки Тигр. Римляни, які постійно воювали з Парфянським царством, звели в Аміді фортецю за часів правління імператора Костянтина II.

Незважаючи на те, що були гарні укріплення, в 639 році Амід захопили арабські завойовники. Арабський період  тривав кілька сотень років і був ознаменований будівництвом безлічі мечетей. У 1071 Амід перейшов у володіння курдської династії Марванідів.

У 1534 році Амід був завойований султаном Сулейманом II і став частиною Османської імперії. Тоді місто, що отримало назву Діярбакир, стало швидко розвиватися. Далеко за межами імперії здобували популярність вироблені тут скло і сталь.

Після Першої світової війни Османська імперія припинила своє існування. А 1923 року Діярбакир став частиною Турецької Республіки. Незважаючи на загальну демократизацію країни, значна частина курдського і вірменського населення міста дуже сильно обмежувалася в правах. До недавнього часу в регіоні зберігалася обстановка політичного напруження, а в самому Діябакире, який вважається неофіційною столицею Турецького Курдистану, було встановлено надзвичайний стан. В останні роки ситуація значно поліпшилася. Тепер Діярбакир розвивається в культурному та соціальному плані: будується житло, відкриваються нові школи та лікарні, реставрується історичний центр міста, відновлюються пам'ятки старовини.

Наступного ранку ми поспішили на огляд старої частини міста. Старий Діярбакир знайти нескладно: він увесь знаходиться всередині величезної чорної фортеці. Чорні мечеті, чорні церкви, чорні маєтки та різнокольорові бідні квартали, розділені вузькими провулками. Головна деталь міста - величезна фортеця, чорностінна, всеохоплююча, панівна. Зізнаюсь, що такої старої фортеці я ще не бачив. Вона побудована римлянами в IV столітті н.е. Наступні завойовники її оновлювали і добудовували. Діаметр її становить близько 2 кілометрів, периметр - 5-6 км., висота мурів - 12-15 метрів, а ширина коливається від 2 до 8 метрів. Усього тут налічується 82 башти , деякі з яких самі по собі є визначними пам'ятками. Майже вся стіна збереглася, лише в певних місцях відсутні фрагменти або відреставровані частини. Башти теж практично всі цілі. Тут є практично всі типи башт періоду хрестових походів від маленьких квадратних до великих круглих і напівкруглих, що мають по 15-20 метрів в діаметрі.

Дві основні вулиці, проспекти Газі і Мелика Ахмета, утворюють в центрі фортеці перехрестя. Фортеця не змінилась з часів її побудови римлянами, так що виходить, що цьому  перехрестю близько півтори тисячі років!

Усередині стін находиться ще одна фортеця - цитадель, що має назву Ічкале, на місці якої існувало укріплення принаймні ще за 2500-3000 років до н.е.

Піднявшись на стіну, ми побачили чудову панораму всього міста. Ця стіна схожа на  межу між бідністю і добробутом: з одного боку ми бачимо багаті будинки і гостинні двори, а з іншого - бідні квартали, де маленькі будиночки приліпилися до стін фортеці чи один до одного в кілька шарів і, ніби соти в вулику, будують свій світ. Спустившись, ми пішли гуляти вузьким вуличками, кожна з  яких була неповторною.

Мечеті в Діярбакирі не схожі на мечеті в інших містах. Пов'язано це і з тим, що основним Діярбакирським облицювальним матеріалом споконвіку є базальт, і з тим, що багато мечетей побудували не османи, а їхні попередники.

Одні з них – це туркмени Ак-Коюнлу ("білобаранні"), що з'явилися в районі Діярбакира разом з Тамерланом, а потім сформували державу, підпорядкувавши половину Близького Сходу. У Діярбакирі, який на цей час став білобаранною столицею, вони залишили помітний слід.

 

На одній з головних вулиць ми бачимо центральну мечеть міста – Улу Джамі, до арабського завоювання в VII столітті це була церква Марта Тома. Улу Джамі прикрашали всі мусульманські завойовники. Тут знаходиться і медресе. Квадратний двір з фонтаном у центрі відділяє її від зовнішнього світу. Колони, пілони, карнизи, вирізьблені з каменю, становлять цінність античності та середньовіччя. Сама мечеть має форму довгого прямокутника, з двома рядами колон, що підпирають стелю двома масивними дерев’яними ставнями, що закривають вікна зсередини. І над цим всім височіє здоровенний мінарет.

Далі  вуличками ми виходимо до ще однієї мечеті. Її мінарет надзвичайний тим, що розташований не на землі а піднятий вгору на кам’яних стовпах на 2 метри. Він символізує 4 релігії. І зовсім поруч з ним знаходиться вірменська церква у зовсім непоказному дворику. Її кам’яне оздоблення вражає чудовою різьбою 12 століття. Бідні квартали з старими будинками підкреслюють тисячолітню історію міста. Прогулюючись, знаходимо ще кілька мечетей – кожна по своєму особлива.

Центр старого міста заповнює базар, що гуде різними звуками. Заходимо в один із гостинних дворів, тут як і 600 років тому, кав’ярні і готель зі своєрідним інтер’єром.

Далі нашу увагу привертає макет міста, який, ніби з пташиного польоту, дає можливість оцінити його масштаб. Проходимо і знов піднімаємось на стіну: перед нами постає новий пейзаж. Тепер ми бачимо не маленькі халупки, а широко земельну долину, де блакитною смужкою плинуть води Тигру, саме того Тигру, що разом з Євфратом дали поштовх розвитку цілої цивілізації у цій долині - Межиріччю.

Виходимо за стіни і йдемо до річки, де обидва береги зв’язує старовинний римський міст 3-го століття.
На ньому сидять вуличні музики, ніби окремо один від одного, але все ж єдиною музичною картиною видають цікаві звуки – барабани вибивають ритм, із музичних інструментів вилітають нечуті раніше звуки. Музичне оформлення під відкритим небом переносить нас на кілька століть в минуле. Недаремно Діярбакир славиться не тільки своїми кавунами, виробами із золота та срібла, а й трепетним ставленням до народних традицій. Танці під барабан і зурну тут є обов’язковою частиною будь якого святкування.

З мосту вже новий вигляд на фортецю на тлі блакитного безкрайнього неба, він здається таким же величним і неосяжним. Після огляду цієї захоплюючої картини ми залишаємо Діярбакір – столицю Курдистану та одне з найбільших міст Месопотамії.