Повернення додому.

Берлін, Варшава вже десь там...

А я на схід - під рідне небо.

До тебе, матінко, до тебе,

назустріч молодим вітрам,

що ген пелюстками метуть

у цю безхмарну днину білу,

котрі найперші принесуть

тобі сльозу мою зраділу...

Рік пролетів як один день, і як би тут не було добре, прийшов час повертатися. Мені було шкода прощатися з цим прекрасним містом і його доброзичливими межканцями. Було сумно, але я плекаю в душі надію, що я ще обов’язково сюди повернуся і знову зустрінусь з усіма цими прекрасними людьми.

Отже, з важким серцем та абсолютно без настрою я від'їжав. Легкий осінній дощик не додавав приємності. Час мовби застиг і його невблаганне колесо почало крутитись в зворотній бік. Проторений шлях до Вроцлава, де їздив безліч разів, промайнув як один момент. Далі по А4 в напрямку Кракова за кілька годин так само пролітають Ополе і Катовіце. Ось вже і старий Краків, одна з колисок польської історії. Хотілось би тут лишитися на кілька днів, прогулятись вузенькими вуличками старого міста. Але, на жаль, не цього разу, треба їхати далі. Останні будівлі зникають за обрієм. Так само швидко промайнув Ржешов і ще кілька невеличких містечок. Ледь сонце перевалило за полудень, а я вже стояв на польсько-українському кордоні. Довга черга: понад п’ять годин і довжиною в кілька кілометрів. Людей багато, переважно ті, хто їздив в дешеві польські супермаркети, але є й ті, що повертаються з заробітків, і туристи, і солідні, пани - сьогоднішні “володарі життя” в дорогих піджаках і в ще дорожчих машинах. Смуга для жителів Євросоюзу пуста, лише зрідка тут хтось з’являється, та й то на довго не затримується. Прикордонники мляво походжають між автівками, ніби пильні й напружені, але водночас і абсолютно спокійні. Стандартна перевірка документів з обох боків. І от… Я на БАТЬКІВЩИНІ… Рік збіг, як один день. Тут ніби нічого й не змінилося: такі ж будиночки, чим далі на схід, тим скромніші. Такі ж розбиті дороги, що ніби підкреслюють і постійно нагадують мені, де я. Тільки осінь відчувається сильніше. Дбайливі газди вже викопали картоплю і тепер палять бур’ян на городах, дим від якого немовби зависає в повітрі та окутує дерева, мов легкий мережаний шалик. Листя ніби жовтіше, ніж по ту сторону кордону.

Починає сутеніти і починає відчуватися час. За вікном миготять перші вогники Львову, ще кілька годин - і Тернопіль. Він зустрічає зливою, в калюжах відбиваються міські ліхтарі. Старий друг Тернопіль сумує разом зі мною. Коротенька прогулянка - і час рушати далі. В Києві я буду лише під ранок. Ніч тривожна, спогади про цей чудовий час, проведений в Європі, не дають спати. Добігає кінця моя подорож довжиною в рік, попереду зустрічі з батьками, друзями, знайомими, яких я так давно не бачив, і щось нове, про що я навіть сам не знаю. Та я впевнений, що кінець чогось одного - це початок чогось іншого, тож, мабуть, настав час перегорнути цю сторінку, за якою буде нова, що принесе багато всього нового.