Від'їзд...

Нова подорож, нові надії і сподівання. На цей раз шлях проліг на захід. За вікнами пролітали  дерева, кущі, луги, ліси, мости, ще українські, рідні, села ...  Важке червоне сонце котилося до обрію, навіваючи смуток і тугу...  Так надовго я ще ніколи не покидав свою рідну Україну. Що буде з нею? Що буде з нами? Дорога ще довга: від Києва до кордону їхати годин сім, попереду ще Житомир, Рівне, Львів. Такі знайомі, майже рідні, міста. На жаль, цього разу побачити їх доведеться вночі, з вікна автобусу, тихо, як злодій, не виказавши їм ні радості, ні туги від нашої зустрічі. Потроху сонце сховалося, і в пелені ночі почали з'являтися перші зорі, які ніби мовчки розділяли цей мій сум. Першим нас зустріло своїми вогнями місто "морозива і космонавтики". Було ще не пізно, на вулицях ще багато людей. Хто поспішає додому, хто в магазин за покупками, хто просто гуляє. В кожного свої думки, свої клопоти...  Потроху за вікнами знов опускається морок, місто лишається позаду, і тільки час від часу прорізають темряву фари зустрічних машин.

Наступним містом стало Рівне, час перевалював за одинадцяту, вулиці були досить спорожнілі, лише де-не-де зустрічались поодинокі перехожі. Місто поринало у сон. Лише вуличні ліхтарі та нічні магазини нагадували про те, що вдень тут кипить життя. За Рівним пролетіло Дубно, мов на крилах того літака, що стоїть перед в'їздом в місто. За ним Тараканів з своїм славнозвісним фортом. За ним так само швидко промайнули Дубно, Підгірці. До міста Лева ми потрапили опів на третю, старе місто спало,  і в нічній тиші потроху розчинявся мій сум. Ще трохи - і буде кордон, а за ним щось нове, нова країна, нові люди, нові знайомства, нові друзі. Але це все ще попереду, а тим часом я подумки прощаюся з Україною.

 Ось вже й кордон, перевірка паспортів - і ми залишаємо Україну. Чекання в нейтральній зоні. Наступний вже польський кордон. Строгий польський прикордонник довго вдивлявся в документи, перевіряв страховку, це зайняло десь годину.  І от ми рушили.

Польща зустріла нас прохолодним світанком, сонце вставало у нас за спиною на лугах, повз які ми проїжджали, висів густий, мов сметана, туман. Потроху луги змінилися березовими гаями, настільки густими, що вгледіти щось поміж беріз просто не було можливості. Потім за ними простяглись соснові ліси. Дорога звернула на південь, і ліси скінчилися. Вдалині виднілися поодинокі села, а іноді невеликі містечка.

Першим великим містом на нашому шляху став красень Краків. Він затянув в свої ранкові пробки, і ми майже годину тяглися до центру, зате отримали змогу намилуватися його краєвидами. За ним були Катовіце і Ополе, досить цікаві, на мій погляд, місця, хоча познайомитись з ними ще толком не вдалося.  Змінювалися навкруги ліси, поля, луги, за вікном пролітали невеличкі села,  і от я вже наблизився майже до фінальної точки - до Вроцлава, хоча від нього мені ще треба було проїхати майже сотню кілометрів.

Вроцлав, як і раніше, прекрасний, але надовго затриматись тут не вдалося, тож відвідування міста гномиків довелося відкласти на наступний раз. Часу не вистачило навіть на зустріч зі старими друзями. І от я вже в маленькому місті Міліч. Його населення складає близько 15 тисяч жителів. Саме тут мені доведеться прожити певний час...