Нічні пригоди

Ця пригода почалася ще зранку, не дуже щастило зі стопом, постійно  щось не клеїлось. Хоча на виїзді з Гданська стояти довго не довелось (місце там було досить вдале і обране заздалегідь), але далі все пішло не так. Перший же водій висадив на роздоріжжі, де нереально стояти і до "брамок" - місця сплати за проїзд - по платним дорогам треба було пройти з півкілометра по магістралі. Наступний водій висадив у зовсім  невдалому місці, на з`їзді з великої дорожньої розв`язки, потрібний напрямок був по діагоналі, то ж довелося зробити пару кіл, щоб виплутатись з тієї павутини, але й там не було вдалого місця, тож там втратилась купа дорогоцінного часу. І от за 4 години зупинився 1 водій, та й той запропонував проїхати кілометрів 5 до кращого місця. Але насправді він до "кращого місця" не доїжджав ще пару кілометрів, тож довелось кілометровий міст через Віслу подолати самотужки, за ним теж довелося трохи постояти, але, порівняно з попереднім місцем, то пусте. Там підібрав водій, що міг би сміливо змагатися за титул найкращий водій дня, якби такий титул був. Він намагався допомогти, чим тільки міг,  і як би не невідкладні справи, то, мабуть, він привіз би до пункту призначення. Він намагався зв`язатися з іншими водіями по рації, згадував власний досвід автостопу, і залишив в гарному місці, де я не простояв і 5 хвилин. З наступним водієм мені вдалося доїхати аж до Познані, хоча так далеко мені й не треба було.

Дорога від Іновроцлава майже до самої Познані вузька, петляє, проходить через безліч маленьких, але гарненьких, сіл і містечок. В неділю ввечері багато людей хочуть дістатися до Познані, бо ж зранку на роботу, тож потрапити туди мені вдалося близько 9 вечора.  Але це не було місцем мого призначення, від Познані до Міліча, де мені тимчасово доводиться мешкати, було ще майже сто кілометрів. Ну і, звичайно, до такого маленького містечка ніхто не їхав. Тому я вирішив їхати в сторону Вроцлава з надією хоч якось скоротити відстань. Тож, два водія і я були в 35 кілометрах від Міліча, на бензозаправці, що знаходиться біля з’їзду з траси.

На годиннику опів на дванадцяту ночі,  заправка порожня, як і вся траса, почекавши з півгодини, я зрозумів, що чекати тут нічого, і вирішив йти пішки, маючи надію, що, можливо, хтось підбере по дорозі, якщо їхатиме. Забіжу трохи наперед і скажу, що за всю ніч у потрібному напрямку було всього 7 машин і жодна не зупинилася.

Десь за двісті метрів від траси, вздовж дороги, що веде на Міліч, починається село Жмігрудек. На нічних сільських вуличках порожньо, але чисто і добре освітлено, нічна тиша, що огорнула все ковдрою, тільки зрідка порушується муканням якоїсь сонної корови чи  гавканням собаки. Кілька вулиць,  і село закінчується, біля останнього будинку ліхтар, за ним кілька кукурудзяних полів, і починається ліс.  Навідміну від сільської тиші, ліс живе тисячами звуків, в темряві відчуття стають гострішими, яскравішими.  Перше, що привертає увагу і насторожує, - це хрускіт гілок, хоч я ішов по асфальтованій дорозі, але хрускіт супроводжував мене весь час, було зрозуміло, що навколо мене повно різних живих істот. Ліс болотистий,  в низинах і канавах стоїть вода чи багнюка, чути, що там гребуться і рохкають дикі свині. Десь далеко було чути чи то виття, чи якесь приривисте гудіння, а ніби зовсім поруч ревів сохатий.  Зверху, на деревах, теж  відчувалось життя, там щось шаруділо, тріщало, пищало, цвірінькало. Пройшовши з півгодини лісом , перший страх пройшов, і я став насолоджуватись навколишнім світом, і всім тим, що відбувалося навколо мене. Раптом, буквально за півметра від дороги, щось зашаруділо і кинулось тікати до лісу. Судячи з усього, це була якась коза чи сарна, хоча я думаю, її слух і зір були набагато кращі за мої, тож вона б мала побачити мене раніше. 

За лісом, а точніше серед лісу, було наступне село Радзядз, теж чисте і світле, і хоча на годиннику було вже опів на третю, ліхтарі тут і не думали гасити. Та серед села  трапилась цікава і трохи дивна картина. Просто посеред села дві сарни обгризали  якусь сливку. Вони мене не помічали, а я завмер на місці, думаючи, чи діставати фотоапарат, чи просто милуватися. Довго милуватись в мене не вийшло, бо машина, що їхала назустріч, злякала їх і сарни в кілька стрибків розчинилися в темряві. За селом трохи далі  починалися ставки і дорога йшла по вузенькій смужці між ними. Звуки змінилися: тепер замість тріскоту почало чутися крякання, гакання і інші звуки птахів, що тут живуть. А живе їх тут багато: качки,  гуси,  лелеки, чаплі, журавлі, баклани, фламінго та інші. Дорога вийшла до наступного села, яке нічим не відрізнялось від попередніх, тут я вирішив  трохи перепочити, попити гарячого чаю з термосу і одягти додатковий светр, який я так доречно не полінувався взяти, бо ж температура вночі знизилася до плюс пяти - семи градусів, і в одному светрі мені було б холодно.  За селом знов починався ліс, але на цей раз дорога не плутала, вона простяглася рівною лінією на півдесятка кілометрів. Дерева майже робили тунель, залишаючи дуже вузьку смужку якраз по центру дороги, через яку вигулькували зорі.

Ніч була темна,  молодик тільки  народився, і його вузький серпик можна було споглядати до дванадцятої, а о третій  ночі мене супроводжували лише мовчазні зорі.  Сніп світла десь далеко прорізав густу темряву, стрімко наближаючись. Очі, звиклі за цей весь час до темряви, засліпило, перед ними поплили білі круги.  Декілька вантажівок грюкотом важких коліс промчали повз мене, налякавши тим всіх довкола.  Ліс затих, не було чути ні звуку. Цю мовчазну тишу лише інколи порушував шурхіт опалого з дерева жовтого осіннього листка. З лісу дорога вийшла на невеличкий лужок, залитий густим білим, мов сметана, туманом.  Мов їжаки серед туману, виглядали кущі настовбурчивши гілки-голки в небо. Вдалині починали з`являтися маленькі вогники - це містечко Силов. Вузькі, старі вулички, вимощені бруківкою, в центрі невеличкий костел, площа Ринок, десяток старих будинків,  - от і все місто. Після мосту дорога проходить ще через кілька сіл і знов заходить в ліс. Починає світати, по гілках скачуть працьовиті вивірки, збираючи на зиму жолуді та горіхи. Потрохи я доходжу до свого пункту призначення.  Вхожу в Міліч, на годиннику шоста. Місто починає прокидатися, дехто вже йде чи їде на роботу, ще трохи, і я буду вдома...