Горгани

Наша мандрівка, простіше кажучи, туристичний похід, розпочалася ще задовго до самого походу. Про цей маршрут я мріяв вже давненько, історія цих стежок, яка вкарбувалася в гори, бентежила мою уяву. Я два роки перед цим вже намагався пройти цими місцями, але доля тоді розпорядилася інакше і, не дійшовши якихось 20-30 кілометрів, ми мусили змінити наш маршрут. Отже, зібравшись за кілька днів до походу і визначившись, кому якого спорядження не вистачає, у мене почався перший квест. Довелось оббігати і обдзвонити всіх знайомих, у кого можна було б взяти необхідне спорядження. Частину вдалось знайти досить легко, але ще не вистачало кількох наплічників, я навіть трохи впав у відчай, і тут доля посміхнулася нам: мені згадалися перші мої походи, ще в шкільні роки. Спитав про спорядження в директора своєї школи. Отримавши позитивну відповідь, в мене ніби тягар з плечей впав. Тож, почалася приємна клопотнеча, бігання по магазинах за харчами, на вокзал по білети, як в народі кажуть «приємні турботи». Зібравши все необхідне і спакувавши рюкзак, я вирушив на Київський вокзал, де й зустрівся з рештою учасників. Здавши рюкзаки в камеру схову, ми вирушили на невелику прогулянку містом. Поснідавши в ботсаду та прогулявшись по Хрещатику, ми знову пішли на вокзал, заглянувши по дорозі до пам’ятника завжди замріяному мандрівникові, який ніби й досі шукає свою конячку.Заглянувши у його сумні очі та погладивши по голочках-шурупах пам’ятник Їжачкові, ми рушили далі, і вже за якихось півгодини були на вокзалі. Забравши речі з камери схову, ми пішли на перон, де вже на нас чекав потяг «Київ-Івано-Франківськ». Ввічливий провідник, перевіривши наші білети, запросив нас в середину, де ми, розмістивши наші речі, повсідалися на свої місця… Потяг рушив. За вікном проплив древній Київ зі своїми столичними принадам, за ним потяглися пригороди, інфраструктура, перони, полустанки, і, врешті-решт, ніч накрила все своєю густою темною ковдрою. Час летів… Під стукіт коліс ми лягли спати. Мій сон час від часу, переривав чи то якийсь станційний ліхтар, що безсоромно заглядав у вікно, чи гудок електровоза, що тягнув нас з потягом до нових пригод та вражень.

Ранок в Івано-Франківську зустрів нас сіро, відчувався настрій недавньої негоди, мокра бруківка перед вокзалом відбивала хмари. Необхідного нам автобусу до Калуша ще не було і ми мляво тинялися по привокзальній площі, вбиваючи час. Бус з’явився якось раптово і неочікувано. Ми стали пробиратися в глибину салону, а коли зайняли вільні місця, бус рушив. За вікнами щезало сонне місто, навіваючи нам свої останні ранкові сни. Якихось сорок хвилин - і ми в Калуші, місто ще спить, змінюємо ще кілька автобусів і вирушаємо до місця нашого виходу, а саме до села Осмолода. Автобуси гремлять по розбитих дорогах, прогулькують один за одним Карпатські села, одні пасажири змінюються іншими, а ми наближаємось все ближче і ближче… І ось ми на місці. Той самий похмурий ранок ніби застряг у сільській багнюці. З неба час від часу припускається дрібний дощик, десь мукають і подзвонюють дзвіночками корови, лісовози їдуть до лісозаготівель, і небо відбивається вже не на бруківці, а в калюжах наїждженої роками дороги. Село зникло за деревами, а наш шлях пішов далі в ліс. Стежка звернула, по натяжному мосту ми перетнули річку.

 Місток хитався, гірська річка Ломниця внизу шуміла, а йти треба було вгору. Вибудувавшись вервечкою, ми почали набирати висоту. Незвичні до гірських стежок, ми швидко втомилися, ґрунт, ще вогкий після дощу, сковзав під нашими ногами. Піднявшись метрів на триста, ми зупинились перепочити на невеликій галявині.

 Внизу виднілося недавно покинуте нами село, а вдалині синіли вершини Грофи і Коня Грофського, Ігровець та гора Висока. Куди ішов наш шлях, ми ще не бачили, його приховували прадавні ліси. Здавалося, їх ніколи не торкнеться людська рука, але ні, ми вийшли до вирубки. Дорога, понівечена важкою технікою, перетворилася в місиво глини, землі, каміння та коріння зрубаних дерев.

Хребет Матахів піднімався вгору, стежка простягалась все вище і вище, під ногами шаруділо торішнє листя, а над головою - столітні буки. Минувши туристичний притулок (невелика хатинка де можна лишитися на ніч), ми пішли далі. Ліс змінився, все частіше почали з’являтися смереки з ялівцями, які з часом заполонили все навколо. За лісом і кушами ялівцю потяглась кам’яна гряда хребта, каміння більше і менше, поросле мохом та лишаєм, почало малювати перед нашими очима дивні малюнки.

 Вдалині все зливалося в сіро-зелений пейзаж, намальований невідомим художником-атлантом, що з глибини віків залишив нам цю неповторну красу. Крок за кроком ми піднімалися на нашу першу вершину в цьому поході. Стежка зникла між каміння, і ми пішли навпростець, просто споглядаючи вершину перед очима. Легенький вітерець тягнув хмари, що чіплялися за сусідні гори, і час від часу бризкав на нас дрібним дощиком. За горою Високою ми піднялись на Ігровець. Навколишні пейзажі вражали своєю безкінечністю, а хмари все густішали й густішали.

Швидко скидаючи висоту за якихось сорок хвилин, перетнувши кілька струмочків та болітець, ми спустилися до зарослої кінським щавлем полонини. Дощ посилився. Перетнувши полонину Мала Боревка і добряче намокнувши, ми почали шукати місце для нашої першої гірської ночівлі. Знайшовши сяке-таке місце, ми поставили намети, дощ посилювався. Багаття неохоче потріскувало і зовсім не хотіло горіти. Поки ладнали табір, познайомились з сусідами – двома поляками. Вони йшли майже по одному з нами маршруту, і наші дороги ще не раз потім перетиналися. Повечерявши, втомлені і мокрі, ми полягали спати.

Ранок був сірим і мокрим, всю ніч дощ то вщухав, то пожвавлювався. Навіть не підсушивши речі, ми пішли далі, сьогодні нас чекали найвищі точки нашої подорожі - гори Лопушна та Сивуля. Вийшовши до старого кордону між Польщею та Чехословакією, який служив гарним орієнтиром, ми знов почали підійматися через ліс до хребта Менчул. Ідучи вздовж кордону, ми раз у раз зустрічали старі прикордонні стовпчики, які досить непогано збереглися. На кожному було вибито рік встановлення та букви «Р» і «S», що вказували на те яка країна з якого боку, а на самому верху напрямок до наступного стовпчика.

Ліс змінюють спочатку зарослі жерепу, а далі кам’яні розсипи, прекрасні краєвиди доповнюють та підкреслюють надзвичайну красу Карпат. Перед самою вершиною ми підходимо до лінії оборони часів Першої світової війни. Колючий дріт, кам’яне укріплення, напівзруйнований бліндаж вносять риси величі і значущості цих місць.

Виходимо на вершину. Вітер розігнав хмари навколо, і нам відкривається весь простір, такі відчуття, що аж перехоплює подих. Ніби сотні кілометрів, що простяглись перед нами, такі близькі, і до обрію можна дістати рукою. За горою гора, і ми вже на сусідній вершині, за нею наступна, потім спуск.

На полонині між річками Бистриця Солотвинська і Негрова ми розбиваємо табір і сушимо на сонечку наші речі. Вечірнє сонце додає свого неповторного колориту. Через якийсь час приходять та ставлять свій намет наші вчорашні сусіди. Вечоріє, сонце сідає, трохи стомлені, але задоволені собою, ми лягаємо спати.

Зранку збираємо табір, виходимо і через півкілометра підходимо до урочища Пекло. Червонувато-чорні потріскані скелі з обпаленими смереками на горі підкреслюють цю назву, навіть стає трохи лячно, уява домальовує люципера з його «нечистою» братією.

 Ми йдемо далі, спускаємось і через смерековий ліс прямуємо до підніжжя хребта Таупширка. Підйом досить крутий, близько сорока п’яти градусів, порослий з боків жерепом і чорницею, і ось ми на хребті. Трохи перепочивши та насолодившись чудовим пейзажем на Сивульські Горгани, подолавши Таупширку, ми починаємо спускатися до перевалу Рогодзи (Легіонів). 

У 1914 році польські легіонери під час переходу через Карпати встановили на перевалі високий хрест, що символізує боротьбу за незалежність. На меморіальній плиті ще до сьогодні зберігся патріотичний вірш, написаний одним з легіонерів. На перевалі ставимо намети та готуємо чудову грибну юшку. Біля нас пасуться ніби дикі мустанги, табун коней і бігає песик з надзвичайним ім’ям ватажка Карпатських опришків Довбуш.

Новий день починається ясним небом і гарним настроєм, тим паче ми дійшли до екватора нашого шляху. Місце з величною історією навіює надзвичайні відчуття, затягує і змушує відчути пережитий ним вир подій, що сколихнули його. Сьогодні ми прогуляємось Вододільним масивом вздовж забутого кордону.

Більша частина маршруту проходить через старий смерековий ліс. Тут  ще до сьогодні збереглися наслідки воєнної історії  минулого століття. Солдатські окопи та воєнні укріплення зустрічаються вздовж всієї лінії гірського хребта. Зараз просто неможливо уявити собі, на скільки важко в ті часи було утримувати лінію оборони в умовах суворого карпатського високогір’я.

 Піднімаємося на три останні вершини нашого походу: Дурню, Гропу та Братківську. Братківська одна з найкрасивіших вершин на Вододільному масиві, звідки відкриваються захоплюючі краєвиди довколишніх гір. Донизу спускаємось, пробираючись через густі зарості жерепу і ночуємо на полонині, де смакуємо чудовим молоком, придбаним у місцевих пастухів.

Ранком починаємо по лісовій стежці спускатися все нижче і нижче, стежка йде вздовж річки, а іноді і по самій річці, яку ми переходили то по перекинутим колодам, імпровізованим місточкам, то просто вбрід… Стежка переходить в дорогу все далі більш накатану, кущі чорниці змінюються кущиками червоних суничок.

 Помалу дорога приходить до краю села з мальовничою назвою Бистриця, де ми і розкладемо останній наш табір.

Цілий день ми байдикуємо, робимо імпровізований місток, насолоджуємось агрусом, що росте поряд, та просто розважаємось. 

На ранок збираємо табір, сушимо речі та йдемо до центру села. Там чекаємо автобуса до Надвірної, а поки його нема, спостерігаємо за кіньми, що пасуться поруч. Забитий людьми автобус котиться по гірській дорозі. Грибники, чорничники і просто туристи перемішуються з місцевими жителями. Неділя. Селяни повертаються з церковної служби додому. Дивлячись на них, виникає відчуття свята, яке перемішується з сумом, що наша подорож доходить кінця.

Надвірна, невеликий районний центр Івано-Франківської області, коротка прогулянка містом - і ми вже в автобусі, що їде в обласний центр. На залізничному вокзалі лишаємо речі, ми маємо ще півдня, тому йдемо на прогулянку містом. Центр, Ратуша, вул. Незалежності, ковані чудернацькі фігури, парк Шевченка, знов центр, Катедральний собор, пл.Ринок, пл. Міцкевича – архітектура старого міста заворожує, відчуваються європейські нотки, хочеться ще гуляти і гуляти, але нам час на потяг, і ми прямуємо на вокзал. Сідаємо у потяг «Івано-Франківськ-Київ», декілька тепловозних гудків - і стукіт коліс співає нам колискову, наша чудова подорож проходить крізь сни і ще довго буде згадуватися своєю неповторністю, вершинами, смерековими та буковими лісами, ниточками річок, що бурхливо збігають вниз. Подорож закінчилась, але хочеться повернутися туди знову і знову, тому я починаю мріяти вже про майбутні подорожі…