Анталія... Погляд через призму...

Ми знайомимося з курортним містом Туреччини – Анталією. Його люблять всі курортники з СНД і не тільки. Хоча спокуса скупатися в Середземному морі була ще й яка, ми пішли вздовж продовгуватого зеленого парку до скель, що нависли над морем. Головною родзинкою парку є тридцятиметровий водоспад, який утворює річка, впадаючи в море. Вперше у житті ми бачили таке явище. Повноводна річка, падаючи зі скелі, піниться і розлітається на мільйони крапель, на яких утворюється веселка.

 Від водоспаду віє весняною прохолодою, в парку ростуть дерева та квіти. 

Узбережжям ми поступово наближаємось до центру міста. Порівняно з сучасним містом, старе місто зовсім маленьке, але воно має давню цікаву історію.

Місто почало тут будуватися дуже давно навколо маленької затишної гавані, яку сучасні кораблі навіть не можуть знайти, настільки вона маленька. Але античні судна були набагато менші, тому для них ця гавань чудово підходила. Вхід у гавань затуляють кілька мисів, утворюючи півколо з невеликою протокою між ними. 

Навколо форту і невеличкого міста виросла фортеця з високими стінами та ще вищими квадратними баштами. По мірі зростання міста виникла необхідність розбудовувати фортецю. Було збудовано кілька додаткових стін, кілька башт знаходились в середині. Втративши своє призначення, стіни стали непотрібними, тому їх розібрали, а башти почали використовувати за іншим призначенням: в кількох зробили крамниці, ну а деякі так і залишилися без змін, вони стоять, як пам’ятник на сторожі часу.

В старому місті збереглося безліч будинків 16-17 ст., кожен з них по-своєму унікальний. Крім будинків, збереглось кілька православних церков. Деякі з них з приходом мусульманства були перебудовані на мечеті.

 Та навіть не всі мечеті втримали тиск часу. Просто в центрі можна спостерігати руїни однієї з мечетей з урізаним мінаретом. Час невблаганний, одні споруди він руйнує, а інші, навпаки, старанно зберігає. 

Ми зупинились під однією з мечетей 10-11 ст., яка також варта уваги завдяки своїй круглій формі, колонам, аркам в середині та дивовижним перекриттям з кількох куполів зовні. Так, під цією мечеттю, знаходиться старий грецький водопровід, який має історію в два тисячоліття.

 В старому місті багато мечетей, є ще одна, яка заслуговує уваги, хоча не так сама мечеть, як мінарет біля неї. Він має закручену, спіральну, зовсім не звичну, форму. Є й інші башти й мінарети – особливо цікава стара годинникова башта.

 Просто над морем є ще одна башта, яка має квадратну основу, на якій зведена кругла башта.

 А внизу, в старій гавані, про яку я вже згадував, знаходиться кількадесят прогулянкових човників, маленьких катерів і вітрильників.

Стіни та сходи, що розпочинаються від самого моря, створюють враження, ніби ми знаходимось, як мінімум, в Карибській затоці в часи сміливих флібустьєрів.

 В найстарішому місті багато будиночків англійських і французьких колоністів, що переносять нас вже в Вікторіанську епоху.

 Також, у самому місті багато пам’ятників та скульптур. Це пам’ятники повстанцям, що на початку 20 ст. вибороли своє право на незалежність міста.

Крім історичних пам’ятників, багато контактних скульптур. Це і фонтани з голубами і фламінго, і діти, що граються. Особливо цікаві скульптури, що зв’язують стародавню історію людства з сучасністю. Це скульптури людей, одягнених в античний одяг з сучасними аксесуарами, мікрофоном чи мобільним телефоном. 

Крім стін, ряду скульптурі фонтанів, старе місто відділяє вулиця, по якій ходить старенький червоний трамвай.

 На цій вулиці головна перлина міста – це ворота Адріана. Воротами цю будівлю назвати складно. Вона являє собою кілька рядів колон з різними пілястрами з каменю та барельєфами, але те, що ця споруда збереглася, викликає захоплення.

 На цьому перелік цікавинок тут не закінчується, бо кожен будинок, кожна споруда по-своєму унікальні. Ну і, звичайно, з усіх боків тут відкриваються чудові краєвиди на море і гори, що ваблять до себе своїми білими верхівками.

200 кілометрів краси

Від Коньї до Мерсіну ми вирішили їхати не по хайвею, а звичайною регіональною дорогою. Але дорога виявилась незвичайна. Вже в кількох кілометрах від Доньї починаються гори, не просто гори, а мальовничі скелі.

Погода була сприятливою для подорожі, яскраво світило сонце, на вулиці було десь близько 20 градусів. Дорога, петляючи між скель, підіймалась вгору і довкола нас то височіли гори, то глибокі урвища. Чим далі ми їхали, тим швидше сліди від великого міста пропадали, і тільки час від часу нам зустрічалися невеличкі селища, в яких було не більше, ніж два десятки будинків, які нібито поприлипали до скель.

Врешті-решт, ми піднялися на перевал. Температура на вулиці становила 9-10 градусів. Це значить, що ми піднялися на висоту близько 2 кілометрів. Рослинність кардинально змінилась, дерев практично не було, окрім невеличких хвойних кущів ялівцю та різних трав. На верхівках найближчих скель виднівся сніг, але до них з перевалу ще не менше, ніж 500 метрів. Перепади висоти тут дуже добре видно, як вгору, так і вниз, кут нахилу складає близько 70-75 градусів. З перевалу спустились вниз, проминувши долину.

Внизу, на самому дні долини, розташувалось невеличке місто Мут. Саме місто складається з кількох вулиць, в центрі на невеличкому пагорбі височіє  середньовічний замок.

Замок повторює форму пагорба, у ньому кілька круглих та квадратних башт і велика сторожова вежа на найвищій точці.

Трохи нижче знаходиться порівняно нова будівля, якій не більше півтори сотні років. В цьому будинку розташовується місцева школа, прямо біля неї лежать саркофаги, в яких, мабуть, поховані якісь знатні особи чи просто лицарі, захисники цієї фортеці.

Трохи нижче від неї знаходиться мечеть. І від неї починається центральна вулиця, засаджена алеєю пальм.

Йдучи цією вулицею, ми й покидаємо місто. Потрохи дорога знов підіймається з долини вгору і плутається, траверсує вздовж неї. Пальми змінюються листовими деревами, за ними – кущами, далі – стрункими кипарисами, а ще вище – соснами і ялівцем.

Дорога йде якраз посередині гори. Внизу, в долині, на самому дні, тече голуба, майже бірюзова, річечка, вона то йде паралельно дорозі, то ховається кудись у нетрі. В деяких місцях різниця між вершечком скелі і дном долини сягає більше кілометра. Інколи дорога то трохи опускається вниз, то підіймається вгору. В одній з впадин, якраз коли дорога вийшла до річечки, ми зупинились перепочити та попити чаю.

Над нами височіє скеля, а внизу шелестить річечка. Рушивши далі, ми зустріли ще кілька невеликих селищ. На малесеньких терасах біля будиночків росли оливки, фісташки, виноград. Інколи тераси такі малі, що можуть вмістити лише одне дерево. А в деяких селах місця вистачає лише для малесенького будиночка, чи навіть для нього будують спеціальну терасу.

Чим вище в гору, тим частіше зустрічаються вівчарі з великими отарами овець. І врешті-решт, дорога починає стабільно спускатися, знов по узбіччях з’являються кипариси, за ними оливки, фісташки, а далі помаранчі та лимони. Кам’яні схили стають зеленими від дерев. Вдалині лише небо час від часу зливається з синім морем, ще кілька поворотів – і ми бачимо перші будинки великого міста. На узбережжі перед нами – Мерсін – місто, що складається з багатьох малих міст і тягнеться набагато кілометрів.

Знайомство з місцевими студентами...

В Коньї ми познайомилися з кількома студентами з Анкари і провели з ними цілий день. Спочатку вони гостинно запросили нас до себе в гуртожиток, щоб ми могли залишити свої речі і трохи перепочити. Гуртожитки тут кардинально відрізняються від наших. Кожен студент має у розпорядженні свою маленьку, але окрему спальну кімнату і одну загальну, на двох, де  можна готуватися до занять, куховарити чи просто зустрічатись з друзями. Площа цієї кімнати близько 20-25 кв. м., в ній є великий диван, телевізор, кілька столів, холодильник та кухонний куточок.

Потім ми всією веселою компанією пішли гуляти. Разом з тим хочеться додати, що їхні 20-річні студенти здаються набагато відповідальнішими, ніж наші. Багато з них мають власні авто, загалом, виглядають дорослішими. Хоча саме в цей день вони дозволили собі прогуляти з нами свої заняття.

В Туреччині дуже відповідально ставляться до родинних цінностей, тому студенти, опинившись окремо від родини, збираються разом щовечора, готують вечерю, вечеряють, п’ють чай і ведуть довгі розмови до півночі.

Адана

Адана чи Адани як називають його турки 4 за величиною місто в Туреччині і  має 1,2 млн жителів. Адана - адміністративний центр області, знаходиться на річці Сейхан, в 50 км від берега моря. В місті наприкінці XIX століття налічувалося близько 24 тисяч жителів, головним чином вірмени, а також греки і турки, сам місто мало стратегічне значення як ключ до проходів Тавра; перебуваючи на шляху між Сирією і Малою Азією. Свій розвиток Адана отримала завдяки торгівлі, чому сприяла глибина річки, по якій навантажені суду підходили до самого міста. 

Місто в різні часи належав різним цивілізаціям і імперіям. У тому числі Римської, Візантійської, Османської імперіям, Кілікійському вірменському царству. Ще в XIV в. до н.е. в цьому регіоні були хеттські поселення, потім у Х ст. до н.е. тут влаштувалися греки. У VII в. до н.е. територією заволоділи ассірійці, а потім вона стала частиною царства Антіоха IV Єпіфанія і згодом перебувала поперемінно під владою римлян, візантійців, сельджуків і мамелюків. Османи влаштувалися тут в XVI ст. влада турків переривалася тільки двічі: у першій половині XIX в., коли вона тимчасово була приєднана до Єгипту, і після війни 1914-1918 рр.., коли її окупували французи.

Наші відвідини Адани почалися з археологічного музею. В ньому представлені в основному експонати античного і до античного періодів, які були знайдені на території міста або поблизу нього. Це і шумерські  і перські і часів межиріччя скульптури, глечики жорна, саркофаги мармурові шахи, грецькі «Афродіти», римські  легіонери, Персидські «бородаї»,  Шумерські леви та багато, багато іншого.

 

Зразу за музеєм знаходиться одна з найбільших мечетей світу. Мечеть Сабанчі розташована на перетині основних магістралей і автомобільних доріг Адани таким чином , що високі мінарети видно практично з будь-якої точки міста.

Оформлена пам'ятка в класичному стилі мечетей Османської імперії. Закрита площа становить 6600 квадратних метрів , площа прилеглої території дорівнює 52600 квадратним метрам. Мечеть розрахована на 28 500 осіб , чотири з шести мінаретів височить на 99 метрів від землі , а два інших - на 75 . Висота головного купола досягає 54 метрів , а його діаметр - 32 метри. Підлога застелена одноманітними синіми килимами, стіни муровані, дуже важко передати всю велич цієї споруди, скажу лише що одна люстра має діаметр 50 метрів.

Від мечеті ми прогулялися парком, алеї якої густо засаджені апельсиновими деревами, які ростуть по всьому місту.

Під час прогулянки яскраві помаранчі весь час привертали нашу увагу і не давали нам спокою, в решті решт ми спробували один з них, він виявився солодкуватим, але занадто кислим на смак. В парку зустрічалось безліч пам’ятників, але знайомим був лише Ібн-ель-сіна, з боку від парку тече широка річка Сейхан десь  150-170 метрів завширшки.

Пройшовши вздовж річки ми підійшли до римського мосту збудованого в третьому столітті, час його дещо попсував, але він виглядає набагато краще ніж більшість доріг в Україні, до нашого часу збереглось 16 кам’яних арок, що з’єднують обидва береги, дозволяють пішоходам подолати річку. Для автомобілістів міст закритий, мабуть тому що древні римляни не мали важкого транспорту і не враховували це в будівництві.

Далі ми від мосту пішли по вулиці обабіч якої розташовані своєрідні цікаві будинки, в одному із них розташований місцевий музей кіно, але ні про одного актора чи фільм ми не знали і особливо музей нас не зацікавив.

Сутеніло і пройшовшись ще по кільком вуличкам  ми вирішили повертатися. Вийшовши на трасу ми досить швидко піймали машину, де був доброзичливий дядечко років 50, що віз запрошення на власне весілля, який і доправив нас.

Помітили цікаву традицію серед водіїв – вони дають свої візитки. А от мову, нажаль, англійську знають не багато людей. З трьох водіїв що нас підвозили жоден не говорив англійською, але кожен виходив з ситуації по-своєму. З першим спілкувалися жестами, другий мав голосовий перекладач на телефоні, а третій подзвонив англійськомовному другу, який виступав перекладачем. Розмовник не – надто корисна штука – можеш спитати, та як знайти на якій сторінці відповідь, яку тобі сказала людина?

І ще одне відкриття - автостоп в чотирьох можливий…